Майже тридцять років Б. Д. Гаврилишин присвятив Міжнародному інституту менеджменту МІМ-Женева. Обіймав посади директора з навчання (1960—1968 роки), директора Інституту (1968—1986 роки), почесного науковця (1986—1989 роки). У Женеві він викладав такі дисципліни, як економічний розвиток, керівництво міжнародними операціями, світове бізнесове середовище, управління державами тощо.

1990 року заснував Міжнародний інститут менеджменту в Києві. У 1996—1997 роках — директор Міжнародної академії довкілля в Женеві. Проводив семінари, головував на конференціях, читав лекції в університетах для груп фахівців та на міжнародних конференціях у більш, ніж 85 країнах.

Член Пласту — Національної скаутської організації України від 1940 р., належить до куреня Лісові Чорти від 1946 року. У 2006—2008 роках — голова Крайової пластової ради — законодавчого органу Пласту. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».

У 2010 році заснував Благодійний фонд Богдана Гаврилишина, місією якого була підготовка критичної маси молодих українців, які на власному досвіді вивчили як функціонують найкращі країни Європи, та зможуть утворити критичну масу людей, яка трансформує Україну. З 2017 року основні програми фонду були підтримані Благодійним фондом родини Богдана Гаврилишина, створеного дружиною та дітьми пана Богдана.

Яків Гніздовський (27.01.1912, с. Пилипче Борщівського району – 08.11.1985, м. Нью-Йорк, США) – видатний художник із України, який працював у різних стилях – від портрета до прикладної графіки. Навчався у Чортківській гімназії «Рідна школа». Гніздовський оздоблював іконостас для української греко-католицької церкви святої Трійці в Керганксоні (США), а ще він залишив по собі сотні картин, більше ніж 300 гравюр (ксилографії, офорти та ліногравюри). Свого часу дві його роботи – “Зимовий пейзаж” і “Соняшник” прикрашали кабінет президента США Джона Кеннеді в Білому домі.

Олександр Блондель (27.05.1909, м. Чортків – 22.06.1949, Париж) – видатний художник

Належав до групи Artistes Méridionaux у Тулузі. Під час Другої світової війни був учасником французького руху опору.  з 1942 року він почав підписувати власні роботи мистецьким псевдо «Андре Блондель».

У 1943-1944 роках Блондер-Блондель працював професором ліцею у Каркасоні. З 1945 року мешкав переважно у Парижі, часто подорожуючи південними провінціями Франції (Тулуза, Каркасон, Сет).

Творчу діяльність художника у 1949 році перервала його несподівана смерть у Парижі. Тут його й поховано.

Більшість ранніх робіт Блондера скоріш за все втрачені у роки війни. Натомість картини польського та французького періодів його творчості не раз виставлялися у Франції, зокрема у престижному паризькому «Осінньому салоні». Постійна експозиція його живопису та графіки 30-40-х років зберігається у музеї Поля Валері, що у місті Сет, а також – у краківському та вроцлавському національних музеях.

Леопольд Левицький (07.08.1906 року, с. Бурдяківці, Борщівський район, Тернопільська область – 14.05.1973, м. Львів) – засновник авангардного напряму польського мистецтва Леопольд Левицький – один з найбільш виразних представників українського мистецтва ХХ століття й авангарду зокрема. Його творчість багатогранна - як митець він намагався випробувати себе в різних техніках, прагнучи у кожній досягти вершини майстерності. Передусім Леопольда Левицького знаємо як художника – графіка та живописця, але водночас він ще й скульптор та ілюстратор, співавтор гербу Львова 1967 року, серед інших – основоположник українського промислового дизайну і львівської реклами.

Василь Махно (08.10.1964, Чортків) – український поет, есеїст, перекладач, літературознавець. Член НСПУ, АУП. Учасник гурту «Західний вітер» (1992). Кандидат філолологічних наук (1995). Член міжнародного ПЕН-клубу. Премія ім. С. Будного (1994).

Працював викладачем літератури у Тернопільському, пізніше у Ягеллонському університеті. З 2000 року мешкає у Нью-Йорку.

Автор 12 поетичних збірок, найновіша - «Паперовий міст» (2017), двох книжок есеїстики «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011), перекладів польських поетів Збіґнєва Герберта «Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007). У 2015 році збірка оповідань Василя Махна «Дім у Бейтінґ Голлов» стала переможцем конкурсу «Книга року ВВС».

Твори перекладено  і опубліковано двадцятьма п’ятьма мовами, зокрема англійською, білоруською, івритом, їдишем, іспанською, литовською, німецькою, малаямською, польською, російською, сербською, чеською та ін. Окремими виданнями виходили вибрані вірші: у Польщі, Румунії, США і Сербії. Учасник багатьох Міжнародних поетичних фестивалів у Сербії, Польщі, Словенії, Румунії, Німеччині, Індії, Колумбії, Нікараґуа та США. 

Карль-Еміль Францоз (25.10.1848, м. Чортків – 28.01.1904, м. Берлін) – письменник, класик німецької літератури, просвітитель і гуманіст.

У 1874 – 1876 рр. був журналістом в Європі та на Сході. Його перші новели з’явилися друком у 1873 р. в журналі “Нова вільна преса”, інших журналах і газетах, а згодом були надруковані в першому та другому томах його книги “З Напів-Азії” (1876) та “Євреї з Барнова” (так у книзі назвав автор родинне місто Чортків).

Вихід друком збірки “Євреї з Барнова” у Штутгарті в 1876 р. і двотомника “З Дону до Дунаю” принесли йому визнання і славу талановитого письменника. У 1894 р. його збірка “Євреї з Барнова” була перевидана і перекладена на 16 мов.

З 1886 р. і до смерті К.-Е. Францоз редагував літературний двотижневик “Німецька поезія”. В останні роки життя К.-Е. Францоз звертався більше до літературної критики і літературних досліджень (літературознавчі статті “Українці та їх співець” (1877), “Література українців” (1889), “Українські поети” (1889)), сприяв молодим поетам у дослідженні літератури країн Карпатського регіону.

У 1913 році А.Горбачевський став єдиним українцем серед членів Найвищого державного трибуналу у Відні. Того ж року його обрали послом Галицького сейму від Чортківського повіту. Був членом Української Національної Ради (УНРади), яка проголосила 19 жовтня 1918 року утворення Української держави на українських етнографічних землях у складі Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Угорська Русь), обраний у Виділ УНРади, який мав “заступати голову держави” та став фактично секретарем УНРади. Після поразки визвольної боротьби 1917–1921 років А.Горбачевський повернувся до Чорткова, де продовжував займатися адвокатською практикою. Він був  також головою Чортківської філії «Товариства допомоги українським інвалідам», членом Надзірних рад «Чортківського повітового союзу кооператив» (ПСК), кооперативи «Українська книгарня». З 1923 року належав до керівництва Союзу українських адвокатів у Львові.

Марія Штепа (13.03.1925, с. Ромашівка Чортківського району Тернопільської області – 01.06.2020, м. Чортків) – учасниця національно-визвольного руху, політичний в'язень таборів, зв'язкова УПА. Написала 10 книг, створила музей політв'язнів і репресованих у приміщенні єпархіального управління Бучацької єпархії УГКЦ. 22 серпня 2016 року була нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня.

Сергій Кульчицький (17.12.1963, м. Веймар, Німеччина – 29.05.2014, м. Слов'янськ Донецької області) – Герой України генерал-майор. Командував 2 Галицькою бригадою з 2005-го по 2010-ті роки.

Генерал-майор Сергій Кульчицький загинув 29 травня 2014 року поблизу міста Слов’янська. Повертаючись з гори Карачун, був обстріляний з лісосмуги та підбитий гелікоптер МІ-8МТ, у якому знаходився генерал. Разом з ним загинуло ще 12 людей.

20 червня 2014 року генерал-майор Сергій Кульчицький отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Посмертно.

Марія Потикевич-Заболотна (01.05.1924, с. Оришківці Гусятинського району – 29.01.2007, м. Чортків). Навчалася у Чортківській гімназії. Зв`язкова УПА. Політв`язень. Очолювала спілку політв'язнів та репресованих, була активною учасницею Конгресу українських націоналістів, видала кілька поетичних книжок. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Степан Чарнецький (21.01.1881, с. Шманьківці Чортківського району – 02.10.1944, м. Львів) – поет, фейлетоніст, театральний діяч і критик. Автор патріотичного гімну українських січових стрільців "Червона калина" ("Ой, у лузі червона калина похилилася…").

1908 р. вийшла його перша збірка “В годині сумерку”. У 1913 – 1914 рр. Степан Чарнецький працював режисером і художнім керівником театру “Руська бесіда”.

Під час Першої світової війни письменник був мобілізований до війська, але за станом здоров’я звільнений від служби. Співпрацював у тогочасній пресі (“Діло”, “Українське слово”, “Шляхи”), пізніше був референтом преси у Львівському магістраті.

Видав свої поетичні збірки “В годині задуми” (1917), “Сумні ідем” (1920), збірки фейлетонів і новел “Дикий виноград” (1921), дослідження “Нарис історії українського театру в Галичині” (1934). Написав також близько ста тематичних та оглядових статей і рецензій про галицький театр, нарисів та спогадів про композиторів, співаків, акторів.

Після 1939 р. Степан Чарнецький працював науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки (сьогодні – Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України).

Петро Хамчук (26.07.1919, с. Великі Чорнокінці Чортківського району – 21.01.1947, поблизу смт Коропець Монастириського району) – військовий і політичний діяч, командир сотні «Сірі Вовки», курінний УПА, командир 18-го (Чортківського) тактильного відтінку «Стрипа» військової округи Лисоня-3 групи УПА-Захід, один з організаторів та керівників УПА на Чортківщині, командир куреня «Сірих вовків». Освіту здобув у Чортківській гімназії. За свою діяльність у лавах повстанської армії Петро Хамчук отримав звання сотника з датою старшинства від 22 січня 1947 року і нагороди УПА – Срібний Хрест бойової заслуги І класу (7.10.1946) та Бронзовий Хрест бойової заслуги (1.01.1946).

Михайло Галущинський (26.09.1878, с. Звиняч Чортківського району Тернопільської області – 23.09.1931, м. Львів) – галицький громадський та політичний діяч, педагог, голова товариства «Просвіта», командувач Легіону УСС, сенатор Речі Посполитої.

Катерина Рубчакова (29.04.1881, м. Чортків – 22.11.1919, с. Зіньківці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області) – видатна драматична актриса й оперна співачка кінця XIX – початку XX ст. Сценічну діяльність розпочала з 1896 р. у Львівському театрі товариства "Руська бесіда". Майже 20 років працювала Катерина Андріївна на сцені театру товариства "Руська бесіда", де у складі трупи виступала на сценах Львова, Перемишля, Станіслава, Чернівців, гастролювала в Кракові, Тарнові та багатьох ін. містах. Окремою подією стали гастролі театру в 1902-1903 рр. у подільських та волинських містах Російської імперії – Житомирі, Кам'янці-Подільському, Жмеринці.  К.Рубчакова привертала увагу передусім як оперна співачка, й саме цей її талант високо оцінювала театральна критика. Вона виконувала партію Оксани в "Запорожці за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, зачарувавши слухачів красою і силою голосу. А потім – інші партії: Оксани в "Різдвяній ночі" М.Лисенка, Маргарита у "Фаусті" Ш.Гуно, Мікаєла в "Кармен" М.Бізе, три жіночі партії – Олімпія, Антонія і Стеллі – в "Казках Гофмана" Ж.Оффенбаха, Батерфляй в "Чіо-Чіо-Сан" Д.Пуччіні. Успіх К.Рубчакової як оперної співачки загальновизнаний, однак не меншим її мистецьким покликанням була драма. Сценічними шедеврами К.Рубчакової критика визнала Галю в "Назарі Стодолі" Т.Шевченка, Марусю в "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М.Старицького, Софію в "Безталанній" І.Карпенка-Карого, Анну в "Украденому щасті" І.Франка.

у 1916 р., незважаючи на  несприятливі умови воєнного лихоліття, прийняла пропозицію очолити українську мандрівну трупу Стрілецького театру при Легіоні Українських Січових Стрільців. Цей театр діяв в 1916-1918 рр. переважно на території Галичини, акторський склад мав близько 50 акторів-професіоналів й аматорів, що служили або були зараховані до Легіону. У 1917 р. до театру приєднався чоловік Катерини Андріївни – Іван Рубчак, з яким вона через збіг обставин ще в 1915 р. опинилася по різні лінії фронту.

У липні 1918 р. частина акторів під керівництвом К.Рубчакової утворила новий колектив – товариство "Чернівецький український театр". Цей театр грав спершу в Чернівцях, опісля об’їхав усю Буковину. Та, коли край захопила Румунія, "Чернівецький український театр" було заборонено й трупі наказали покинути Буковину. Акторам дали дозвіл на проїзд у Галичину, й таким чином "Чернівецький театр" опинився у Станіславі (нині – Івано-Франківськ), де у травні 1919 р. припинив існування.

У травні 1919 р. К.Рубчакова разом із чоловіком переїхала до Львова, де почала виступати у складі "Нового Львівського театру" під орудою А.Бучми, М.Бенцаля та В.Калина. "Новий Львівський театр" був створений 28 березня 1919 р. – в самий розпал боротьби за незалежність Української Народної Республiки (УНР). У квiтнi-червнi театр ставив вистави у містах Галичини та Західного Поділля (Стрий, Золочів, Чортків, Тернопіль), з липня 1919 р. на запрошення i за підтримки Мiнiстерства преси та iнформацiї УНР почав гастрольну поїздку Подiллям.

За своє творче життя Катерина Андріївна Рубчакова створила 79 драматичних ролей (у 71 виставі), співала у 13 операх та 21 опереті [6, арк.112-115]. Як видатна актриса театру вона на початку ХХ ст. була визнана не лише в Україні, а й у світі. Не випадково, у 1981-1982 рр. ЮНЕСКО до календаря ювілейних дат міжнародного значення внесло соту річницю з дня народження К.Рубчакової.

Степан Стельмащук (8.10.1925, с. Скородинці, Тернопільщина – 5.01.2011, м. Львів) – композитор, диригент, педагог.

Степан Стельмащук народився в селі Скородинцях над Серетом 8 жовтня 1925 року. Музичну освіту отримав спочатку у Львівському музичному училищі (1950–1954), а потім у Львівській консерваторії (1954–1959, диригентсько-хоровий факультет, клас В. Василевича, М. Антківа). Будучи студентом 3-го курсу консерваторії, С. Стельмащук одночасно став керівником хору студентів музично-філологічної спеціальності Львівського педагогічного інституту, який з січня 1960 р. перебазувався до Дрогобича.

У Дрогобичі С. Стельмащук працював у педагогічному інституті імені І. Франка на музично-педагогічному факультеті. Як талановитий диригент він був засновником багатьох хорових колективів. Він керував хором юнаків і дівчат села Скородинці Чортківського району (1943), хором Магдебурського Будинку Офіцерів радянської армії (1947–1949, жіночий і мішаний), церковним мішаним хором в селі Скородинцях (1949–1950), хором дівчат Львівського медичного училища (1951–1956), студентським хором Львівського педагогічного інституту (1955-1960), студентським самодіяльним хором Дрогобицького педагогічного інституту (1960–1966), Народним чоловічим хором «Прометей» Львівського університету (2001–2003). Особливе місце серед усіх цих хорів займає чоловіча хорова капела «Бескид»  Дрогобицького педагогічного інституту, якою С. Стельмащук керував протягом 37 років.

Степан Стельмащук є автором великої кількості навчальних посібників і книг, серед яких «Гармонічний аналіз хорових партитур: Посібник для вищих навчальних закладів Міністерства освіти» (Дрогобич, 1995). «Педагогічні пісні: Практичні матеріали для вчителів середніх і загальноосвітніх шкіл» (К., 1997), «Зі знаком Його доброти: Спогади про Станіслава Людкевича» (Дрогобич, 1991) «Дмитро Котко та його хори: Статті, рецензії, спогади, документи» (Дрогобич, 2000). Він друкував у періодичних виданнях цікаві спогади про Василя Барвінського, Романа Сімовича, Євгена Козака та багатьох інших українських митців.

С. Стельмащук плідно працював і як композитор. Він написав музику на поезії Т. Шевченка, М. Шашкевича, С. Руданського, М. Старицького, І. Франка, Уляни Кравченко, Б. Грінченка, Р. Купчинського, Ю. Шкрумеляка, В. Сосюри, Яра Славутича, Янки Купали та багатьох поетів молодшого покоління.

С. Стельмащук — збирач і дослідник музичного фольклору, упорядник двотомного видання «Пісні Тернопільщини» та книги «Сто українських народних пісень села Скородинці на Тернопільщині».

Значний спадок композитора і у галузі духовної музики. У 2007 році вийшла друком його «Служба Божа. Для мішаного хору», яка була написана протягом 1949–1951 років у безбожні радянські часи і завершена у 1988–1992 роках. Відомі багато колядок в обробці С. Стельмащука.

Автор численних статей у періодичних виданнях, зокрема журналах «Народна творчість та етнографія», «Дзвін».

У 1999 році нагороджений відзнакою Президента України — орденом «За мужність».

Олег Гаврилишин (12.06.1943, м. Чортків Тернопільської області) – канадський економіст українського походження, ад'юнкт-професор економіки Джорджтаунського університету, науковець Центру європейських, російських та євразійських досліджень при університеті Торонто. У минулому обіймав посади в Міжнародному валютному фонді, зокрема, був заступником директора європейського департаменту МВФ (1996-2003 рр.). Був консультантом різних іноземних урядів, Світового Банку та різноманітних міжнародних агенцій у Канаді, зокрема UNDP, UNCTAD, та CIDA. У 1992-93 рр. обіймав посаду заступника міністра фінансів у першому уряді незалежної України.

Степан Сапеляк (26.03.1951, с. Росохач Чортківського району Тернопільської області – 01.02.2012, м. Харків) – український   поет, прозаїк, публіцист, літературознавець, правозахисник, громадський діяч. Учасник «росохацької групи». Член Національної спілки письменників України (1991), міжнародного ПЕН-клубу (1992), Української Гельсінської спілки (1987).

У листопаді 1972 року у рідному Росохачі молоді патріоти створюють підпільну організацію, яка визнала своєю метою боротьбу за незалежність Української держави. 22 січня 1973 року на день Злуки Степан Сапеляк разом із друзями-однодумцями розвішав жовто-блакитні знамена в рідному селі та районному центрі Чортків. Крім того, у Чорткові в ці дні було розповсюджено листівки «антирадянського змісту», автором яких був Степан Сапеляк. За це юнака заарештували і посадили майже на 10 років позбавлення волі. В ув’язненні та на засланні на Колимі та в Хабаровському краї поет перебував до 1981 року. 

У кінці 80 ─ на поч. 90-х рр. брав активну участь у русі за незалежність України та демократизацію суспільства. Степан Сапеляк – член Української Гельсінської групи з 30.12.1987, засновник Харківської філії Української Гельсінської Спілки (1989). Автор-засновник і редактор-організатор журналу Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ) «Кафедра» (1988). За книгу віршів “День молодого листя” С. 1988 р. був прийнятий до ПЕН-клубу і на його запрошення їздив у Німеччину, побував у Канаді, США та Англії. 1989 повернувся до Харкова.

У 1988 р. йому присуджена премія ім. І.Франка (США). Член Спілки письменників України з 1991 р., організатор літопису “СНІП”. За книжку віршів “Тривалий рваний зойк” йому присуджена Державна премія ім. Т.Шевченка 1993 р. У 1995 р. став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. братів Лепких. За книжку віршів «Страсті по любові» удостоєний Всеукраїнської літературної премії імені В.Свідзинського 2002 р. 2005 р. нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.

Навчання в Чортківській гімназії перервала війна. Після шести років навчання разом із батьком вступає до Української Галицької Армії. Під час Визвольних змагань у лавах УГА, потрапив у полон з перебуванням у Тухольському таборі військовополонених. Після звільнення з польського полону закінчує Чортківську гімназію та складає матуру в 1924 році. Того ж року розпочав навчання на медичному факультеті Українського таємного університету у Львові, однак польська влада закрила навчальний заклад. Закінчив польський державний університет імені Яна Казімежа у Львові, після розпуску УТУ.

Практикував у Чорткові (зокрема, працював гімназійним лікарем). Тривалий час був головою місцевого товариства «Сокіл».

У 1933 році став членом Українського Лікарського Товариства.

Після приходу до Чорткова (1939 р.) більшовицько-радянська влада почала масові арешти та переслідування інтелігенції. Жертвою НКВС став і Петро Синенький, якого заарештовували двічі. Перший раз у 1940 р. Про цей арешт швидко дізналися люди з міста та навколишніх сіл, які зібрали підписи та вимагали від НКВС негайного звільнення лікаря.

1941 р. заарештований удруге та вивезений у Сибір, а саме у Норильськ, де перебувала значна кількість українських та польських в'язнів. Після 10 років заслання виїхав до Польщі. Працював хірургом у лікарні біля м. Щеціна. Саме перебуваючи на засланні, лікар Синенький набув великого хірургічного досвіду, зокрема, надавав лікарську допомогу та поради хворим дітям родин польських офіцерів, що були розстріляні в Катині. Згодом став помічником лікаря-хірурга з польських засланців.

Працював хірургом у шпиталях Варшави, тривалий час — у м. Старгарді, де згодом став директором цього ж шпиталю.

Загинув в автомобільній катастрофі 17 березня 1984 року.

Його іменем названа вулиця у Чорткові, чим увіковічена його пам’ять.

ЇЇ батько Олексій був директором чотирикласної народної школи.

Мати співачки - Феліція ( з дому Генчел) була дочкою естрадного співака і теж учителювала. Дітей у родині було восьмеро. Брат відомої співачки - Петро Синенький відомий лікар в 30-ті роки у Чортківській окрузі.

Навчалася в учительській семінарії сестер василіанок, співала в хорі. В 1919 році виїхала за Збруч. Згодом працювала в державному банку УНР. 1921 року емігрувала до Чехословаччини, де у 1927 році закінчила Празьку консерваторію. Вступила до українського театру в Ужгороді. Виступала з концертами в Чехословаччині, Галичині, Буковині, Румунії, Австрії та Німеччині. Померла у Мюнхені в 1988 році.

Засновник, видавець, головний редактор літературно-мистецького журналу «Золота Пектораль» (2007), упорядник літературного альманаху «Сонячне гроно».

Нагороджений орденом «За заслуги» IІІ ст. (6 лютого 2009 року) — за вагомий особистий внесок у розвиток ветеранського руху, мужність і самовідданість, виявлені під час виконання військового обов'язку, вирішення питань соціального захисту та реабілітації ветеранів війни, патріотичне виховання молоді та з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і Дня захисника Вітчизни.

Лауреат всеукраїнської літературної премії імені Степана Сапеляка (2017) — за оборону й пропаганду українського слова.

 Був студентом теології, диригував хором в с. Джурин. Написав багато історичних праць. Головні з історії церкви: “Кирило – Мефодіївське християнство в Русі – Україні” (1954), “Рим і Візантія” (1956), “Старовинна Україна в світі історичних пам’ятників”(1961), “Історія рік – вселенських архиреїв” (1964). І. Нагаєвський писав мемуари, статті на релігійні педагогічні теми.

Закінчив Бережанську гімназію у 1929 році . З документів відомо, що І. Нагаєвський також навчався у гімназіях Чорткова, Тернополя та Рогатина. Закінчив Львівську богословську академію (1934 р.). 22 червня 1935 р. прийняв духовний сан; працював священиком у селах Могильниця і Залав'є (нині Теребовлянського району), згодом —   на парафіях Брідщини: у селах Берлин, а потім Білявці і Бовдури (нині Бродівського району Львівської області).

За участь в українському національному русі — ув'язнений у Березі Картузькій (липень — вересень 1939), згодом — в'язень радянських і гітлерівських тюрем (навесні 1943 р. — в'язень ґестапо). Рятуючись від радянських репресій, перебрався до м. Грубешів (нині Польща), де працював культурно-освітнім референтом Українського допомогового комітету.

У 1943–1944 рр. — капелан дивізії «Галичина». Від 1945 р. — у таборах в американській окупаційній зоні в Німеччині та Італії.

1947 р. еміґрував до США.

Від 1953 р. — професор Українського Вільного Університету в м. Мюнхен (Німеччина). Член Американського історичного товариства, голова секції Українського богословського наукового товариства в Америці. Редактор журналу «Місіонар», співпрацював із редакціями часописів «Шлях» і «Америка». Від 1963 р. — надзвичайний професор історії Українського католицького університету в м. Рим (Італія).

У 1979 році закінчив філологічний факультет (відділення української мови та літератури) Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Тривалий час працював вчителем у школах Львова. З 2014 року на творчій роботі. Мешкає у селі Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області.

Лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша, літературних премій імені Маркіяна Шашкевича та «Світлослов».

Від 1973 — працювала вчителькою у селах Джурин і Джуринська Слобідка Чортківського району; від 1979 — завідувачка репертуарної частини Київського академічного драматичного театру ім. І. Франка; від 1993 — коментаторка, старша редакторка Національної телерадіокомпанії України.

Від 2014 — головна редакторка журналу «Київ».

Авторка і ведуча багатьох циклових літературних та культурологічних програм («Літературна студія», «Основа», «Спочатку було слово», «Не хлібом єдиним…» тощо).

Учасниця міжнародних літературних фестивалів: Бішкек (2008), Софія (2013), Кишинів (2014), Кременець (2014), Брно-Оломоуц-Прага (2016), Познань (2016 та 2017), Вільнюс (2017) та міжнародної наукової конференції у Брно (2015).

Переклала з польської пʹєсу Вєслава Мисливського «Реквієм для господині», вірші Уршулі Козьол, Марії Душки, Данути Бартош, Ю. Барана, С. Бараньчака, К. Бурната, К. Грензлера, П. Кущинського, Р. Мєчковського, Є. Б. Зімного, Т. Яструна.

З англійської переклала п'єсу Артура Міллера «Всі мої сини», прем'єра якої відбулася 12 липня 2017 року у Київському Національному академічному драматичному театрі ім. І.Франка.

Твори перекладалися англійською, німецькою, португальською, македонською, польською, чеською, російською та румунською мовами.

Працював методистом Тернопільського обласного будинку народної творчості, режисером Заліщицького і Чортківського самодіяльних театрів, 1951—1961 — диригентом Чортківського районного будинку культури, де поставив кілька вистав. Найкращі його вистави — «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Безталанна», «Невольник».

Був директором театру. В 1941 році арештований НКВД. До Тернополя повернувся в 1944 році. Пізніше працював директором Заліщицького будинку культури. В 1950 році переїхав до Чорткова і керував Чортківським будинком культури. Помер 15 травня 1964 року, похований у Чорткові. Реабілітований самими комуністами 1989.

Ім'ям Карабіневича названий самодіяльний народний театр у Чорткові.

1993 року на могилі актора зведено пам'ятник.

За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом його творча спадщина становить понад 80 власних книг, у тому числі цикл романів «Мазепа», повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він — упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів письменника становить до тисячі позицій.

Б. Лепкий приятелював з письменниками В. Стефаником, В. Орканом, С. Яричевським, М. Яцківим, О. Луцьким, М. Вороним, художниками М. Бойчуком, І. Трушем, О. Новаківським та іншими. Листувався з І. Франком, М. Коцюбинським, О. Барвінським, В. Гнатюком, В. Щуратом, З. Кузелею, М. Кічурою, О. Кобилянською, О. Кисілевською та іншими. Його твори перекладені польською, російською, чеською, німецькою, англійською, угорською, сербською, португальською та іншими мовами.

Його пісню «Журавлі» використано у стрічці «Секретний ешелон» (1993).

Помер 21 липня 1941 року в Кракові.

Український бібліограф, літературознавець, редактор, журналіст і бібліотекар родом з Галичини. Діяч молодіжних (Пласт і СУМ), культурних, і наукових організацій на рідних землях і в діаспорі. Вшанований титулом «почесний доктор філософії» від Мюнхенського і Римського університетів.

Народився як син сільського секретаря — опісля десятника і рахункового Української галицької армії — Михайла і Катерини Штогринів. Познайомився на ділі з повстанським рухом: у часи війни в забудовах батьківського дому знаходилася повстанська штаб-криївка, в якій згодом переховувалися бійці УПА. Навчався у Чортківській гімназії, переїхав до Перемишля продовжувати навчання — та воєнні події перекинули його в Німеччину в табір для переміщених осіб.

 З 1960 року працював бібліотекарем славістичного відділу Іллінойського університету в США. З 1970 по 1974 роки – голова Українського Товариства Бібліотекарів. Автор брошури “Світла і тіні українських студій в Гарварді” (1966) та довідника “Українці в Північній Америці” (1975).

Помер у 2005 році. Похований на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі.

28 серпня 2016 року на Алеї зірок у Тернополі встановлена зірка Мирослава Коцюлима.

Помер у Львові 11 серпня 1903 року.

Народився 26 травня 1907 року в с. Стара Ягільниця. Написав ряд історичних праць. Це праці з історії церкви Княжої доби та з історії Галицько-Волинської держави та Галичини. Переклав на сучасну українську мову Галицько-Волинський літопис (1936).

Навчався у Чортківській гімназії українського товариства «Рідна школа», випускні іспити склав у Львівській академічній гімназії в 1930 р.

У 1927 році за рекомендацією видатного професора Мирона Кордуби, Теофіла прийняли до Наукового Товариства імені Шевченка. Після переїзду до Львова, досить швидко став визначним істориком та зайняв чільне місце на полі медієвістики.

У 1935 році Теофіль Коструба став студентом гуманістичного факультету львівського університету. Саме тут він вивчав історію середньовічної доби при кафедрі середньовіччя, яку очолював Теофіл Модельський.

Студіював філософію у Львівському університеті у 1935—1939 роках. Працював у редакції газети «Нова зоря», у Комісії стародавньої української історії (старої і нової історії) та Історично-джерелознавчій комісії Наукового товариства імені Тараса Шевченка з 1936 року.

1940 року став ченцем-василіянином.

Помер Теофіль Коструба 3 березня 1943 року у Львові (Райхскомісаріат Україна).

Похований на 64 полі Личаківського цвинтаря.

Народився 1 березня 1848 року в с. Білобожниця (нині Чортківського району). Вчився в народній школі в Бучачі, гімназіях Станіславова і Тернополя, закінчив медичний факультет Віденського університету (1872). Був активістом Тернопільської “Громади”. Служив військовим лікарем, з 1887 року – професор окулістики, з 1889р. – декан медичного факультету університету в м. Інсбрук (Австрія), з 1892 року – професор університету у м. Грац. Автор багатьох праць з окулістики, зокрема з гістології очної сітківки. Один з небагатьох українців, який став дійсним професором відомих західних університетів, ученим світового значення.

Автор багатьох праць німецькою мовою з офтальмології, зокрема, з гістології очної сітківки. Один з небагатьох українців, який став дійсним професором відомих західних університетів, ученим світового значення. Деякі з його праць були пріоритетними у своїй науці. Вони й сьогодні мають значення для діагностики захворювань нервової системи людини. Жодна з праць не перекладена українською мовою, хоч у цих публікаціях використано матеріал спостережень за населенням галицького села.

Помер 18 вересня 1899 року в м. Граці.

До 150-річчя Михайла Борисикевича в Україні була випущена поштова марка, присвячена медику, тиражем 700 000 екземплярів.

На малій батьківщині Михайла Борисикевича в селі Білобожниця встановлено пам'ятник вченому (1990).

Народився 4 грудня 1823 року в с. Палашівка в багатодітній селянській родині. Закінчив Бучацьку гімназію та Львівську духовну семінарію. Був священиком у селах Галичини. Тоді і розпочав літературну діяльність. В 1849 році редагував газети “Новини”, “Пчола”, у 1851-52р.р. – “Зоря галицька”. Вчителював у Львівській гімназії, був інспектором народних шкіл, укладав шкільні підручники. Посол до крайового сейму (1861) і в австрійський парламент (1867)

По закінченні Львівського університету викладав руську мову у львівських гімназіях, зокрема, з 1849 в українській академічній гімназії.

1855 року отримав парафію в селі Яновець; у 1855–1861 рр. інспектор народних шкіл Калуського повіту на Станіславівщині; з 1862 до 1889 — катехит в українській академічній гімназії Львова.

1861 року був обраний депутатом в краєвий Галицький сейм, а 1866 року — депутатом в австрійський парламент (райхсрат).

Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі, поле № 71.

Народилася 9 серпня 1964 року на Кременеччині. Працювала в Чортківській СШ №4 та СШ №7, дошкільно-виховному закладі №1. З 1996 року на посаді завідуючої. Член обласного літературного об’єднання при Тернопільській організації Національної спілки письменників України, дипломант обласного конкурсу “Голос серця”. Пише вірші та оповідання.

Упродовж кількох років очолювала клуб «Натхнення» для обдарованих школярів м. Чорткова. Веде тематичний гурток «Зернятко» для дітей дошкільного віку.

Закінчив факультет журналістики Львівського університету (1976). Відтоді працює у редакції тернопільської обласної газети «Вільне життя» (нині «Вільне життя плюс»): кореспондент, завідувач відділу, заступник редактора, від 1990 — головний редактор. Одночасно викладає зарубіжну літературу та журналістську майстерність в Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, 2005-2009 - співзасновник та завідувач катедри журналістики цього ВНЗ. Член редакційної колегії 3-томного енциклопедичного видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл».

Резидент Тернопільської обласної організації східних бойових мистецтв (від 1994). Тренер з карате спортивного клубу «Спартак» спортивного товариства «Україна». Підготував 3 майстрів спорту України міжнародного класу з карате, 10 майстрів спорту України з карате і кікбоксингу, чемпіона Європи О. Лелюха (1996).

Автор низки книг, навчально-методичних матеріалів та літературно-критичних статей, нарисів у збірниках, обласній та всеукраїнській пресі.

Автор книг: «Карате-до для всіх» (1989, 1991),«Відгомін століть» (1997),«Преса і українська державність» (1998),«І великі мали гроші» (1999),«Словник українських імен біблійного походження» (2001),«У водовертях Серету» (2012), «Важкий кожух, але свій» (2015),«Світло і тіні Чортківських замків» (2019),«Таємниці скарбів Садовських» (2021),«У круговерті часу» (2022).

Народився в 1945 р. у Бучачі. Мала батьківщина – Чортків і приміське село Біла, з якими пов’язане все його свідоме життя. Здобув середню освіту в 1961 р. у Чортківській СШ №1. Навчався у Львівському державному (нині національний) університеті ім. І. Франка в 1968-1973 рр. на факультеті іноземних мов, після чого працював учителем англійської мови у с. Білобожниці і м. Чорткові. Розпочав активну громадську діяльність у кінці 80-х рр. ХХ ст. За незалежної України присвятив себе краєзнавчій діяльності, реалізував себе як поет. Краянам добре відомий його вінок сонетів «Господь мені це місто заповів». Помер у березні 2019 року. Похований у с. Біла Чортківського району.

Народився в селі Росохач Чортківського району 01 квітня 1947 року в національно свідомій селянській родині. Середню школу закінчив у 1963 році. Після цього пішов навчатися на столяра в чортківській «Міжколгосбуд», де працював до арешту. Брав активну  участь у підготовці і проведенні головної акції в ніч з 21 на 22 січня 1973 року з розвішування прапорів та розповсюдження листівок у Чорткові. Заарештований 11 квітня 1973 року, засуджений разом з іншими членами організації до п’яти років ув’язнення і трьох років заслання. З кінця 80-х – на початку 90-х рр. брав активну участь у русі за незалежність. Реабілітований відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 р. «Про  реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Указом президента  від 18 серпня 2006 року Микола Мармус нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Народився 21 червня 1944 року в с. Росохачі у селянській родині. В 1971 році закінчив Росохацьку вечірню середню школу. Працював у колгоспі, на сезонних роботах. Разом із друзями цікавився історією України, захоплювався боротьбою УПА за незалежність, відчував потребу боротися проти зросійщення  та колонізації України.  Склав присягу на вірність українському народові 14 січня 1973 року , взяв активну участь в підготовці та проведенні акції в ніч на 22 січня 1973 року.Заарештований 22 березня 1973 року до трьох років ув’язнення в таборах суворого режиму і двох років заслання. У кінці 80-х – на початку  90-х брав активну участь в русі за незалежність. Реабілітований відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Указом президента від 18 серпня 2006 р. Микола Слободян нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Народився в селі Росохач Чортківського району 21 березня 1943 року. У 1957 році закінчив 7 класів Росохацької восьмирічної школи. Працював у колгоспі. В 1963 році призваний до лав радянської армії, повернувся 1966 року. У 1981 році закінчив 8-й клас вечірньої школи. З дитинства цікавився минулим українського народу, захоплювався боротьбою УПА за незалежність.  Брав активну участь в організації та проведенні акції на відзначення 55-ї річниці проголошення Української Народної Республіки та 54-ї річниці Акта злуки УНР та ЗУНР вночі з 21 на 22 січня 1973 року. Зокрема, в хаті Кравця виготовляли листівки. Заарештований 11 квітня 1973 року. Засуджений разом із шістьма учасниками організації до трьох років ув’язнення в таборах суворого режиму і двох років заслання. Працював у рембуддільниці в Чорткові робітником. Реабілітований відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Помер 11 вересня 1996 року. Указом президента від 18 серпня 2006 р. Андрій Кравець нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Народився 9 травня 1941року в с. Росохачі у селянській родині. З дитинства працював у колгоспі. Після закінчення вечірньої школи два роки працював на цілині . Призваний у 1960 році до радянської армії, навчався у морській школі в Прибалтиці. За відмову вступити в комсомол Миколу відправили служити на Тихоокеанський флот. Належав до національно-патріотично зорієнтованої молоді. Тому вступив до підпільної організації, склавши присягу на вірність українському народові 14 січня 1973 року.  Узяв активну участь в підготовці та проведенні акції до 55-ї  річниці проголошення Української Народної Республіки ІV Універсалом Центральної Ради і 54-ї річниці Злуки УНР та ЗУНР – розвішував національні прапори та розповсюджував патріотичні листівки.  Був заарештований 11 квітня 1973 року. Наприкінці 80-х – на початку  90-х брав участь у русі за незалежність. Указом президента від 18 серпня 2006 р. нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Народився 15 липня 1956 року в с. Росохачі Чортківського району  у селянській родині. Наймолодший з п’яти дітей. У 1971 році закінчив Росохацьку восьмирічну школу.  З юних літ цікавився історією українського народу, діяльністю УПА, захоплювався боротьбою за незалежність.  На відплату за зруйнування насипаної односельцями в 1941 році могили січовим стрільцям у кінці жовтня 1972 року разом із Володимиром Сеньківим пошкодили пам’ятник радянському воїну-визволителю. 5 листопада 1972 року на галявинці, де зупинялися вояки УПА, в урочистій обстановці, вклякнувши зі свічками перед хрестом і образом Божої Матері, склав присягу на вірність Україні. 21 січня 1973 року, напередодні 55-ї річниці проголошення  Української Народної Республіки ІV Універсалом Центральної Ради і 54-ї річниці Злуки УНР та ЗУНР, учасники організації здійснили головну акцію – вивісили в м. Чорткові чотири українські національні прапори та розклеїли 19 листілок. Петро Вітів узяв активну участь у підготовці та проведенні акції. Петро Вітів був затриманий КДБ 11 квітня. Змушений був зізнатися та віддати заховану зброю. Закінчив автошколу, працював у східних областях України. Служив у радянській армії в 1974-1976 рр. Указом президента від 18 серпня 2006 р. нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Народився 24 червня 1954 року в с. Росохачі в національно свідомій селянській родині, яка допомагала підпільникам УПА. У 1968 році закінчив 8 клас Росохацької школи, далі навчання продовжив у профтехучилищі с. Товстого Заліщицького району, де здобув спеціальність водія.  Наприкінці жовтня 1972 р. разом із Петром ВІтівим на знак протесту проти руйнування могили січових стрільців пошкодили пам’ятник радянському солдату-визволителю у селі. 5 листопада разом із товаришами склав присягу на вірність українському народові. На початку грудня 1972 року призваний на строкову службу. На початку літа 1973 року відправлений у госпіталь до Києва. 28 червня заарештований, засуджений разом з іншими членами групи до чотирьох років ув’язнення в таборах суворого режиму і трьох років заслання. Реабілітований відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Указом президента від 18 серпня 2006 р. нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Ініціатор створення в листопаді 1972 року і керівник національно-патріотичної підпільної організації, учасниками якої була молодь із с. Росохач: Петро Винничук, Петро Вітів, Андрій Кравець, Микола Лисий, Микола Мармус, Степан Сапеляк, Микола Слободян, Володимир Сеньків.

Написав листівки: «Свободу українським патріотам!» (про репресії 1972-1973 проти інакодумців), «Ганьба політиці русифікації!», «Хай живе зростаючий український патріотизм!».

Вночі 21/22 січня 1973-го року Володимир разом з іншими членами підпільної організації вивісили у місті Чортків чотири синьо-жовті прапори та 19 листівок з нагадуванням про те, що за 55 років до того Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Україну незалежною державою[4]. Учасники акції були заарештовані органами КДБ. 24 вересня 1973 року судова колегія Тернопільського обласного суду винесла вирок, яким за «антирадянську агітацію і пропаганду», «вчинення особливо небезпечних державних злочинів», «незаконне носіння, зберігання вогнепальної зброї» засудила Володимира Мармуса до 6 років позбавлення волі у колонії суворого режиму з наступним засланням на 5 років.

Почесний громадянин міста Чорткова (26 червня 2019).

Марія співала в хорі, виконувала епізодичні ролі в театрі «Руська бесіда» у Львові (1899—1904). Виступала в українських трупах на Наддніпрянщині (1908-1913). Виконувала головні співочі та драматичні ролі у «Тернопільських театральних вечорах» (1915-1917).Після 1919 виступала на аматорській сцені в м. Бар (нині — Вінницької області).

Ролі Марії Костів-Коссаківни:Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Уляна («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка), Варка («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Мелашка («Наймичка» І. Карпенка-Карого), Марія («Бондарівна» І. Карпенка-Карого), Маруся («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького), Мотрона («Циганка Аза» Старицького), Ганна («Степовий гість» Грінченка), Олеся («Вихованець» Ярчука), Парана («Верховинці» Коженьовського).

Навчався в учительській семінарії в Чорткові та в драматично-вокальній студії при театрі товариства «Руська бесіда» у Львові.

У 1904—1932 роках працював у театрах Західної України. У 1904—1914 та епізодично в 1923—1924 роках виступав в оперній групі театру товариства «Руська бесіда». 1915 року керував театром мініатюри й сатири у Львові.

Керував власними музично-драматичними трупами: у 1919—1924 роках — «Українська театральна дружина в Коломиї», від 1929 року — «Український театр імені Михайла Старицького у Стрию»; також був у них режисером і солістом.

У 1925—1927 роках працював в «Українському театрі» Йосипа Стандика.

Був режисером вистав: «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Галька» Станіслава Монюшка.

Протягом 1930—1932 років навчався в Стрийському музичному інституті ім. Миколи Лисенка. Керував в тому часі до повітового свята хором «Просвіти» «Сокіл». Закінчив Вищий музичний інститут у Львові (сучасна Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка (1938). Організовував хори, оркестри на Чортківщині. 1939 року дебютував на сцені міланського театру «Ла Скала» (Італія).Повернувшись на батьківщину, продовжував підпільну діяльність в ОУН.

У травні 1943 в Тернополі заарештований гестапо, згодом вивезений до концтабору Аушвіц (Німеччина). В концентраційному таборі перемагав знущання грою в табірному духовому оркестрі — учасниками останнього були ув'язнені музики з найкращих європейських оркестрів.

Автор низки пісень, найкращі з яких увійшли до книги «Пісні і спогади бандерівця» (Тернопіль, 1995).

У 1990 році вийшла друком книга-спомин про Аушвіц «В боротьбі за українську державу».

Гімназію Ірена-Романа закінчує в Інсбруку (Австрія). Тут же дівчина закінчує малярську школу й університетські студії у знаменитого професора малярства Кірхмаєра.

Дебютною для неї виявилася університетська художня олімпіада у Швейцарії, а за тим і в Австрії — «Творчість переміщених митців». Уже тут вона позиціювала себе, як українка, як митець з українського Поділля. В роботах зображала рідний край чорноземного і росянистого Надзбруччя. Ця виставка принесла їй перший творчий успіх. Вже 1947 року Мистецька Галерея міста Інсбрука викупила в неї перших три художні роботи.

Коли на межі 1953-1954 років у Торонто відбулася перша виставка художниці університету Ірини-Романи Носик, Канада сколихнулася від здивування. Шанувальники мистецтва ніколи не бачило подібного. Це були картини феєричного, казкового життя молекул. Перед ними постала вища філософія буття, якого ще ніхто не бачив. Українка Носик відкрила новий світ, нові мистецькі цивілізації. Вона стала першим художником мікроскопічного світу. У грудні 1979 року в Нью-Йорку, в Українському Інституті була розгорнута потужна виставки художніх робіт українки з Канади Ірини-Романи Носик, про яку широко заговорив практично весь демократичний світ. У численних репортажах, інтерв'ю художниця незмінно заявляла, що вона українка і все її мистецтво, це плід творчості в ім'я рідного народу.

Активний молодіжний діяч, у часи Другої світової війни перебував в рядах дивізії «Галичина». Навчався в університеті Ґраца (1947—1950), Інсбрука. Після еміграції до США працював укладачем мап Колумбійського університету (1957—1962). 1962 року став магістром.

1972 року Український Соціологічний Інститут випустив друком під його редакцією «Фізичну карту України».

1974 року Діловий комітет земляків Чортківської округи випустив друком «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи: повіти Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики» його авторства та Богдана Стефановича.

В 1977—1983 роках очолював Шкільну Раду при УККА, по ньому — Євген Федоренко.1986 року виходить друком в його редакції книга «Хрестоматія тисячоліття хрещення Руси-України», Світовий Конґрес Вільних Українців, Світова Координаційна Виховно-Освітня Рада; Філядельфія — Торонто.

У 1995—1996 роках був ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені.

Професор географії, проживає в Чикаго.

Входив до складу Президії СКВУ на Третьому світовому конгресі.

Голова Братства колишніх вояків 1-ї Дивізії УНА.Написав передмову до видання «Ювілейний альманах Братства кол. вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії», Торонто, друкарня отців Василіян, 2001.

Віцепрем'єр-міністр України, Міністр з питань стратегічних галузей промисловості України з 16 липня 2020 до 3 листопада 2021.

Навчався в Чортківській загальноосвітній школі № 6. Закінчив Київське вище військове авіаційне інженерне училище (1985).

Працював головою управління Національного космічного агентства України (1993 - 1996), керівником управління в апараті РНБО (1996 - 2000), першим заступником голови Державної комісії у справах оборонно-промислового комплексу країни (2000 - 2003), керівником відділу секретаріату уряду України (2003 - 2005), першим заступником глави Міністерства промислової політики (2005-2006).

Директор інжинірингової компанії «Прогрестех-Україна».

Член РНБО з 17 серпня 2020 до 5 листопада 2021 року.

Державний службовець 2-го рангу (2005). 1 листопада 2021 року написав заяву про відставку з посади Міністра з питань стратегічних галузей промисловості.

3 листопада 2021 року, Верховна Рада України звільнила Олега Уруського з посади віцепрем'єр-міністра - міністра з питань стратегічних галузей промисловості України.