ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ УКРАЇНУ: ЮРІЙ ФІЛІПОВИЧ – ВОЇН З ОДЕЩИНИ, ЯКИЙ ПЕРЕЇХАВ У ЧОРТКІВСЬКУ ГРОМАДУ

Чортківська міська рада продовжує серію матеріалів #ВониЗахищаютьУкраїну про тих, хто щодня, щоночі та щохвилини тримає Україну – про наших воїнів Збройних Сил України. Черговий герой нашої розповіді – людина непересічна. Непересічна йому випала і життєва доля. Слухаючи розповідь Юрія, автор цих рядків неодноразово ловив себе на думці, що така історія повинна бути екранізована та увіковічнена. Але це все – вже після Перемоги…

Юрію вручили найвищу відзнаку Чортківського міського голови «За честь і відвагу» за служіння народу України, вірність військовій присязі, особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальній цілісності України. Дізнавшись його історію, ви точно погодитесь, що він вартує всіх медалей і відзнак цього світу.

ЧОРТКІВ-БІЛА-ОДЕСА, ВІЙНА І СМЕРТЬ…

З Чортковом та вашою громадою мене поєднало одруження мого молодшого брата Дмитра Філіповича із вашою односельчанкою, жителькою села Біла. Роками дружили сім’ями, їздили один до одного у гості: я до нього на Чортківщину, він до мене на Одещину. Але війна все змінила. Я пішов до війська у перший же день, брат – трішки згодом. 4 грудня 2022 року Дмитро загинув на Донеччині… Я у той час воював теж на тому напрямку, між нами було якихось сто кілометрів, але ми так і не зустрілись… Бо військо – це коли ти вже не належиш собі, ти на «робочому місці» 24/7, там по-іншому не буває. Це тут, у тилу, ми о 17 чи 18 годині вийшли з роботи і повертаємось до сім’ї, плануємо відпочинок з друзями. А там, на жаль, такої розкоші у нас немає… Тож побачив я брата вже у могилі…

КОХАТИ – ОЗНАЧАЄ ЖИТИ

Я би ніколи не міг подумати, що все вийде так. Під час великої війни я остаточно розлучився зі своєю дружиною. Вона теж військова, до речі, медик. Я міг взагалі не служити, оскільки у неї контракт із ЗСУ і у нас є неповнолітня дитина, але такого варіанту навіть не розглядав.

Що трапилось далі? Розлучення, загибель брата, постійні важкі бої, відсутність ротації… Я був у дуже важкому морально-психологічному стані. Випадково познайомився із мешканкою с. Біла Олександрою Савіцькою, у котрої теж загинув чоловік – ось у вас на площі є банер із його фотографією та біографією… І лише вона мене врятувала. Своєю підтримкою, добрим і влучним словом. Я повертався із похорону свого брата знову на фронт, і подумки просив Бога, щоб він допоміг мені не перетнути межу, не перетворитись із людини на звіра, бо стільки у мене було злості та ненависті до ворога…

Олександра мене підтримала, ми у телефонному режимі спілкувались. Вона завжди знаходила правильні слова. І з часом я почав відчувати, що вона – моя споріднена душа. І коли я через пів року приїхав у відпустку, ми зустрілись, краще познайомились і зрозуміли, що хочемо бути разом. Станом на сьогодні я збираюсь купити будинок у с. Біла! Так вийшло, що Дмитро, який загинув, звів двох інших людей…

ПРО ХЕРСОН, ПРО ДОНБАС, ПРО ВІЧНУ ВІЙНУ, ПРО КОЖНОГО З НАС

На війні я починав бойовим медиком розвідувального взводу, потім побачив війну з іншого боку, потрапивши у піхоту. Коли ми звільняли Херсонщину, сам виявив бажання стати протитанкістом, бо відстань до ворога була досить велика, а війну «рухати» потрібно було. І я хотів бути частиною якраз цього руху. Війна тоді на Херсонщині, якщо порівнювати зараз із тим, що на сході, дуже сильно різниться. Хоч нас і «крили» зі всього, що тільки у них було, але не було стільки їхніх «м’ясних» штурмів, не було стільки контактних боїв, не було FPV-дронів…

Тоді ворог зрозумів, що виходу на Херсонщині у нього немає, тож почав втікати. 120 км за 8 днів у Херсонському наступі ми пройшли! Ввечері «закопуєшся», по тобі гатять зі всієї можливої зброї, і лише десь далеко чуєш, що їхня важка техніка відходить. Вранці встаєш, а ворог вже на 40 км відійшов. Всі до одного автомобілі у людей забирали, щоб швидше втекти.

Зараз, коли нас перевели на східні рубежі, там все зовсім по-іншому. Дуже і дуже важко з логістикою. Все перекрито… Що тільки не доводиться видумувати, щоб привезти їжі, води, припасів на «передок».

Багато військових, і про це треба говорити, «пішли у СЗЧ» (самовільне залишення частини). Ми ж південна бригада, і коли нас перекинули на схід, багато хто не захотів воювати на цьому напрямку, бо тут зовсім інша специфіка, багато «ждунів» у селах, які не допомагають нам робити свою роботу.

Дуже важко із мотивацією особового складу. А я ж сержант, це власне якраз і моя робота. Девіз «Роби як я, іди за мною». Завжди контролюєш, щоб хтось не загубився, щоб не залишили пораненого, завжди ведеш людей вперед. А люди дуже різні трапляються…

Вважаю, що у тилу дуже багато недопрацювань. Більшість людей живе так, ніби у нас немає війни, ніби вона торкається лише якоїсь певної касти, а не всієї нації. Тому часто буває, що до мене у підрозділ приходять нові люди – дорослі та зрілі чоловіки, які, здавалось би, все мають чудово розуміти та вміти відділяти зерно від полови, а на ділі – все навпаки. Доводиться пояснювати їм, чому і за що ми воюємо, чому саме на цьому напрямку, що таке лопата і що з нею робити… Просто не перестаю дивуватись.

Нам усім треба зрозуміти одне – ворог ніколи і нікуди не дінеться. Можете називати цю битву війною добра і зла, білого і чорного, світла і темряви, неважливо як. Це повністю різні світи. Вони гібридно воювали з нами завжди: асиміляція, репресії, голодомори, поширення свого «язика».

Якщо ви думаєте, що підете захищати країну тоді, коли ворог прийде у ваше місто чи село – це дуже велика помилка. Тоді вже буде пізно. До війни треба готуватись всім і вже. У нас не вистачає водіїв, вдумайтесь! А ще механіків, операторів, зв’язківців…

А ще дуже боляче, що значна людина людей вважає військових уособленням війни. І якщо з нами не спілкуватись і нас уникати, то ніби і війни немає. Але я бачив сотні будинків, де люди, втікаючи, залишали абсолютно усе. Я бачив у очах цих людей одне – прохання про допомогу. Тоді вже ніхто не думав про два чи три поверхи будинок, про статки і все решта.

А щодо себе… Знаю одне – у мене немає права загинути. Бо мені треба передавати свій досвід, який я здобув за 2,5 роки на війні, своїм солдатам. І передати досвід своїм дітям, бо ж хто їх навчить, як не я?..

ПІСЛЯМОВА. Наостанок поговорили і про потреби його 28 окремої механізованої бригади. Юрій розповів про скрутне становище із автомобілями на фронті та скромно попросив бус Volkswagen T4.