ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ УКРАЇНУ: РОМАН ГОЛОФЄЄВ – ВОЇН ІЗ ПОКРОВСЬКА, ДЛЯ СІМ’Ї ЯКОГО ЧОРТКІВ СТАВ ДРУГИМ ДОМОМ

Чортківська міська рада продовжує серію матеріалів #ВониЗахищаютьУкраїну про тих, хто щодня, щоночі та щохвилини тримає Україну – про наших воїнів ЗСУ із Чортківської громади. Черговим героєм став Роман Голофєєв із Покровська, що на Донеччині. Залишивши дружину та двох донечок у безпеці в Чорткові, чоловік добровільно пішов у ТЦК та СП, через тиждень поїхав на навчання, а потім воював проти «вагнерівців» на Бахмутському напрямку.

Роману вручили найвищу відзнаку Чортківського міського голови «За честь і відвагу», а благодійний фонд БО БФ “Покрова Чортків” передав для виконання бойових завдань автомобіль Chevrolet. До слова, автомобіль подарувала сім’я Братанич, запчастини придбали Лілія Дубчак та Петро Рембоха (450$), Павло Красовський безкоштовно виконав рихтування, а Сергій Підгірняк з колективом пофарбували авто.

Герою нашої розповіді 31 рік, за освітою він «Електрослюсар підземний», працював на вугільній шахті. Згодом пробував себе у підприємництві, займався із родиною мережею м’ясних магазинів (пройшовши шлях із вантажника до адміністратора мережі).

Роман виявився настільки цікавим співрозмовником, що його історію задля кращого емоційного сприйняття подаємо у вигляді прямої мови:

«У 2014 році, коли росія почала загарбувати українську землю, я не знайшов у собі сил стати до лав захисників, а вже у лютому 2022 розумів, що потрібно рятувати країну. Поговорив із дружиною, вона не захотіла виїжджати закордон, хотіла і двома донечками залишитись в Україні. Оскільки моя бабуся родом із с. Біла, зв’язались із ними та у результаті приїхали до Чорткова.

Коли зрозумів, що сім’я у безпеці, прийшов добровільно у Чортківський ТЦК та СП, вже через 7 днів мене відправили на навчання у Кам’янець-Подільський, де обрав для себе професію вогнеметника. Два місяці навчався, а потім перевели у окремий вогнеметний батальйон однієї з військових частин Львівщини.

Виконувати бойові завдання ми почали у лютому 2023 року. Не було жодних вагань, зайвих думок, ми поїхали, бо розуміли, що треба. Так, було трохи страху, це нормально, що тут приховувати? У потязі ми дізнались, що їдемо на Бахмутський напрямок. Зізнаюсь, мене це потішило, бо це моя мала Батьківщина, це приблизно 50 км до Покровська.

Ще дуже радувало те, що хлопці, із якими я приїхав вже у зону бойових дій – всі були справді добровольцями. Ми добре усвідомлювали, куди і навіщо ми потрапили.

Перше серйозне зіткнення у нас відбулось із «вагнерівцями» у лісі. Працювали малими групами по 5-10 людей. Нам показували наші цілі, ми придумували план, як виконати завдання і безпосередньо його виконували. Це все були ближні бої – 40-70 метрів до ворога.

На початках емоції вирували, вистачало запалу і енергії, щоб воювати. А через 4-5 місяців психіка почала здавати. Одного разу я попросив у командира бодай раз не піти на завдання, щоб відпочити. Командир послухав. А вже наступного дня я знову повернувся до праці.

Ніколи не забуду, як 8 травня росіяни зробили нам «подарунок», я тоді вперше зіткнувся із «Градами», вертольотами… Нас «крили» абсолютно зі всього, що у них було. Тоді вперше зловив себе на думці, що, мабуть, це мій останній бій. Будучи там, я зрозумів, що за мене точно дуже багато людей молиться. Бо, на щастя, вдалось декілька разів вийти із таких ситуацій, де, здавалось, вже все…

Зараз відбуваю відпустку 15 днів, а далі знову повернусь вибивати ворога з української землі. Куди саме? Поки що не знаю. Зрештою, це неважливо. Донеччина, Запоріжжя, Херсонщина – це усе наша земля».