ЧЕРЕЗ ВІЙНУ ПОВЕРНУТИСЬ ДО РІДНОГО ЧОРТКОВА, ЩОБ ВІДКРИТИ ЙОГО ПО-НОВОМУ: ВОЛОНТЕРСЬКА ІСТОРІЯ ЯНИ КОЗАЧЕНКО

Cертифікована мовна тренерка Кембриджського університету, засновниця мовної школи EverEnglish, мама, амбасадорка Чорткова, авторка програми #мета_мільйон, покликаної навчити мільйон українців розмовляти англійською – так представляє себе корінна чортків’янка, котра вже понад 15 років проживає у Києві, Яна Козаченко. А ще – вона волонтерка, як, напевно, кожен із нас зараз. У перші дні війни, повернувшись до рідного Чорткова, як тоді думала, на декілька днів, прийшла у міську раду та запитала, чим може бути корисна. Так несподівано розпочався новий етап у її житті. Етап, від якого, зі слів Яни, вона надбала багато, і від якого точно здобула багато Чортківська громада. А тепер про все – по черзі.

Тут і далі – пряма мова героїні нашої сьогоднішньої історії. В її словах – щирість, відвертість, безкорисливість, бажання бути потрібною тут і зараз, а головне – любов до рідного Чорткова та України.

«Я до останнього не вірила, що буде війна. Працюю із багатьма політиками, які навчаються у моїй школі англійської, всі одностайно навіть не припускали думки, що може бути повномасштабне вторгнення. Тому вірила, що все обійдеться. Хоча, лягаючи спати 23 лютого, похапцем зібрала документи у папку, аби заспокоїтися, та зловила себе на думці – невже хтось може забрати у мене можливість спати у власному домі?… Невже хтось може позбавити мене комфорту, над яким я працювала все своє життя?… А вже за кілька годин прокинулась від слів чоловіка: «Вставай, почалося!».

Перша думка – потрібно поїхати і забрати маму із Білої Церкви у безпечне місце, а тоді повернутись до Києва. Ми ж у «сталінці» живемо, тут двометрові стіни, тут безпечно!… Коли повертались від мами, у Василькові вже обстрілювали аеродром, тож вирішили змінювати плани на ходу та їхати до Чорткова, оскільки я ще й була на третьому місяці вагітності. Їхала до рідного Чорткова на декілька днів, бо була певна, що все швидко вирішиться та закінчиться. І з того часу я досі так і не була у своєму домі в Києві…

Я приїхала до Чорткова, поставивши бізнес у Києві на паузу (усвідомлюючи, що зараз всім не до навчання). Відразу зрозуміла – я повинна щось робити, бути корисною тут і зараз, інакше я збожеволію. Тому пішла туди, де ухвалюються усі рішення у місті, у серце громади – в міську раду. Почала допомагати Володимиру Шматьку із міжнародною комунікацією – спілкувались англійською із благодійними фондами та організаціями, представниками місцевого самоврядування із Польщі, Німеччини, Франції, Латвії тощо. Тоді як ніколи раніше я відчула, що англійське слово – це моя зброя на цій війні. Це засіб говорити зі світом однією мовою, доносити нашу правду, протистояти пропаганді московії.

Я чуюся живою, коли я максимально завантажена і зайнята. Коли є вільний час – значить щось не так. Тим паче тоді, коли війна. Коли хлопці в окопах, медсестри виносять поранених з поля бою, а я у мирному місті сиджу, склавши руки? Ніяк! Тому я навіть будучи при надії не відмовлялась від жодних поїздок, допомагала організовувати гуманітарні вантажі, задіюючи увесь свій мовний потенціал – англійську, польську мови, щоб бути корисною тут і зараз. Їздили до Польщі на перевантаження продуктів на наші фури на декілька годин, а у результаті застрягли майже на добу. Бо це – величезна робота… Продукти і речі не брались нізвідки. Це багато праці, години і кілометри комунікацій. Це багато маленьких людей з різних куточків Європи та України разом робили одну велику справу. Пам’ятаю, тоді ціла вантажівка із їжею поїхала на Сумщину, яка сильно страждала від окупації… І це все вдавалось десятки, якщо не сотні разів організовувати завдяки співдії із командою міської ради та моїй скромній допомозі із перекладом.

Ще на початку війни ми з міським головою поїхали у Тернопіль на знайомство із мером французьких Канн, Давидом Ліснаром. Він перейнявся завзятістю волонтерської команди міської ради, її зарядженістю допомогти війську, переселенцям. І завдяки власне йому Чортків отримав неймовірного друга в особі міста-побратима французького Безьє та його очільника Робера Менара. Що Чортків отримав від Безьє – знаєте самі, це тонни допомоги і війську, і переселенцям, і постраждалим від ракетного обстрілу. Ось так по ланцюжку ми відкривали для Європи Чортків. А далі – десятки «зумів», онлайн-зустрічей із представниками міст, які хотіли більше дізнатись про Україну, про нашу громаду, хотіли допомогти, зробити свій внесок у перемогу – польські партнери, французькі, німецькі, швецькі, латвійські.

Ми підключали вебкамеру, а по той бік – європейці, які висловлюють захоплення нашою боротьбою, співчувають втраті найкращих синів та доньок, підтверджують свою єдність із народом України, запитують, чим можуть допомогти… Так ми відкриваємо Чортків для світу, Україну для світу. Це все дуже дорогого коштує. Мені дуже імпонує думка міського голови про низинну дипломатію. Мовляв, щоб країни на високому дипломатичному рівні мали менше непорозумінь – люди у маленьких містечках цих країн повинні більше взаємодіяти одне з одним, розуміти різницю в менталітетах одне одного і співдіяти у проєктах та мати спільні діяльності. Це все теж уможливлює англійська мова і це те, що разом з Володимиром Шматьком ми робимо вже понад рік.

Мрію, щоб якомога більше українців, а особливо школярі усвідомили, що англійська – це не просто предмет. Це ресурс, яким ти протистоятимеш неправді та ворогу. І якщо дивитись на вивчення англійської із цього стратегічного боку, то відкривається зовсім інша мотивація. Тоді кожен українець стане потужним рупором правди у Європі та світі.

Вчителі англійської – часто недооцінені, заробляють не ті гроші, яких вартують, хоча водночас фактично на них тримається усе «англійське» майбутнє України. Статус вчителя в освітній системі вже зараз, у час війни, потрібно змінювати, підносити рівень викладання іноземних мов, бо, перефразовуючи слова Вінстона Черчиля, які стосувалися культури під час Другої світової війни, «А за що ми тоді воюємо?». Скажу фразу, в яку тверду вірю: «без англійського слова – не було би Himars, танків Leopard та ЗРК Patriot в Україні». Англійське слово – це зброя.

Плани на майбутнє? Війна навчила мене не відкладати життя на потім. Бути корисною тут і зараз, втілювати проекти тут і зараз, не відкладати у довгий ящик те, що робить тебе і людей довкола щасливими. Буду надалі реалізовувати проєкт #мета_мільйон, «англізовуватиму» з командою EverEnglish Україну. А ще – хочу знаходити трішки більше часу для відпочинку, бо завтра – може не настати…

Переїхавши з Києва до Чорткова на рік, я точно надбала, а не втратила! При чому дуже багато! Я усвідомила, що те, що ти завжди біжиш – не свідчить про ефективність. Я зрозуміла, що можна робити дуже важливі речі, об’єднувати довкола себе людей із будь-якої точки України і світу, і для цього не потрібні ошатні офіси на Хрещатику.

Чортків завжди асоціювався у мене із моєю юністю, адже я поїхала звідси у 15 років. А тепер я відкрила рідне місто по-новому, воно таке багатогранне!…»